Ліна Бороздіна літала в космос з українським прапором – щоб нагадати світові про війну в Україні

— Хотів би розпочати з такого напівжартівливого питання: то Земля – це куля, чи вона пласка?

— Земля не пласка. Я бачила це на власні очі, і це, мабуть, один з важливих здобутків моєї подорожі. Тим людям, які вірять, що світ плаский, я би порадила спробувати підійти до краю і стрибнути з нього, якщо вони так думають. Це врятує людський генофонд від поширення рідкісного кретинізму, вибачте за мою зухвалість, жартую.

— Насамперед вітаю вас з таким великим стартом і прошу розповісти нам трохи про себе, перш ніж почнемо говорити про ваш політ.

— Трохи історії… Мій тато, Юрій (я була татусевою улюбленицею), коли вкладав мене малу спати, розповідав історії про космічні пригоди маленької дівчинки. Вони починалися так: була темна-темна ніч, дві тіні перелізли через огорожу космодрому чи космопорту, пробралися всередину й опівночі підійшли до космічного корабля, який мав відправитися в політ наступного ранку.

Через вихлопну систему вони проникли в середину корабля… Звичайно ж, ви знаєте, що технічно це не можливо, але коли ти маленька дитина, то думаєш, що таким шляхом можна потрапити на космічний корабель…

Тож вони опиняються в середині космічного корабля і бачать там якусь коробку. Відкривають її, лізуть усередину, закриваються і ховаються в ній до ранку. Коли космічний корабель вранці злітав і досягав невагомості, коробка, де насправді була космічна їжа, відкривалась, і ці двоє, якими були я і моя двоюрідна сестра Інга, випливали й літали в нульовій гравітації.

Слухаючи тата, я уявляла, як літаю посеред їжі, і це завжди було смішно. Минуло стільки років, що тато навіть не пам’ятає подробиць того, що розповідав мені тоді, але в моїй пам’яті загальне уявлення про такі мандрівки збереглося.

Тож щоразу, коли випадала нагода, я йшла кудись, де вночі було темніше, лягала на землю й дивилась на небо, на зірки… У дитинстві я була не дуже здоровою дитиною, у мене часто були простуда, нежить, і я розуміла, що через таке слабке здоров’я, через той стрептокок у горлі, я ніколи не зможу потрапити до космічної програми. Тому мандрівка в космос завжди залишалася мрією, і я трималася цієї мрії.

У 1991 році я приїхала до Сполучених Штатів Америки. Приїхала сюди провідати своїх тітку і двоюрідну сестру, ту, з якою мала космічні пригоди. А через два тижні в Радянському Союзі стався переворот, закрили кордони, і я довго не могла повернутися додому, тож я подала заяву на політичний притулок і залишилася в Штатах.

Свою першу роботу я отримала в біотехнологічній компанії і працювала там, доки очікувала на справжню роботу, якою хотіла б займатися. Пізніше я, як ви знаєте, стала ДНК-фахівцем, почала працювати вченою-біохімікинею, і це моя кар’єра вже понад 32 роки. На той час, як я казала, на початку, мені було дуже важко. Не мала ніякої фінансової підтримки, тому мені доводилося дуже багато працювати.

Я працювала понаднормово, заощаджувала кожну копійку. Так за кілька років назбирала гроші й у 1999-му купила перше своє житло. Це була маленька квартирка, дві кімнати: спальня і вітальня. Тоді ж я зустріла свого колишнього чоловіка, ми одружилися.

Тоді я працювала в невеликій компанії «Geo Biosciences», яку згодом придбала компанія «Johnson and Johnson». Тоді, це був 2005 рік, трапилась велика подія – я дізналась про компанію «Scaled Composites», про людей, які збираються летіти в космос, побачила фото космічного корабля «SpaceShip» і вперше почула ім’я сера Річарда Бренсона з Virgin Galactic, який хотів здійснити свою дитячу мрію – побувати в космосі.

Бренсон  – мультимільярдер і міг би просто купити квиток на космічну станцію, як зробили Денніс Тіто та ще кілька інших, знаєте, перших комерційних астронавтів. Проте він не вчинив так, а побачив можливість зробити цю мрію реалістичною для всіх і заявив про це під час свого телешоу «Бунтівний мільярдер». Насправді тоді це було ніби викликом, і назва космічної компанії, і слоган «Космос – незаймана територія»… Це було щось фантастичне і неймовірне, але все ж таки тоді, в лютому, 19 років тому,  мені стало дуже цікаво, і я уважно стежила за ним.

Бренсон запустив інтернет-сайт «VirginGalactic.com» і запропонував надсилати запити всім, кого цікавлять мандрівки в космос, щоби придбати квиток. Я знаю, що протягом першого ж тижня компанія отримала, уявіть собі, 13 тисяч листів! Серед цих 13 тисяч був лист мого колишнього чоловіка. Він знав мою історію і мою любов до космосу і йому було цікаво, чи з того щось вийде.

Він надіслав той електронний лист, але я нічого про це не знала. Раптом якось посеред ночі, здається, о другій, мені подзвонили на стаціонарний телефон, мобільних тоді не було, жінка назвалася Сьюзан Ньюсом. Вона не зовсім орієнтувалася, котра година була у Штатах, бо телефонувала з Великої Британії, з офісу Virgin у Лондоні, що розташований на Півмісячній вулиці, – ще одна дуже знакова річ.

Я спросоння не відразу зрозуміла, хто це й чого хоче, а вона каже: нам дуже подобається ваша історія, і ми б хотіли з вами поговорити. Чи можете ви приїхати в Лос-Анджелес і подивитися, чи буде це вам цікаво? Тому що ми намагаємося зібрати групу людей для нашого першого польоту, людей, які справді люблять космос і з різних куточків світу. Ви знаєте, їхня мета була зібрати людей майже з усіх країн світу.

Я була така схвильована і просто в захваті! Поїхала туди – і мені запропонували долучитись до першої групи, перших ста людей, які полетять у космічну мандрівку. Це була велика удача і велика честь!

Я одразу ж почала думати, як це зробити, бо ціна квитка – 200 тисяч доларів, не 50 тисяч, як тепер. Це була дуже велика сума 19 років тому, і її важко було знайти. Весь наш будинок не коштував стільки, до того ж ми все ще сплачували за нього те, що ви називаєте «іпотека». У нас було 30 років, щоб заплатити за будинок, але я була дуже схвильована й піднесена, тому ми подали заявку на другий кредит, або другу іпотеку, під заставу будинку. Так ми отримали необхідні 200 тисяч доларів, і для мене мрія всього життя вже тоді здійснилася.

Однак це все ще була лише ідея, бо тоді був перший космічний корабель «SpaceShipOne», його мали переробити в «SpaceShipTwo», щоб він міг перевозити пасажирів. Але я вже отримала свій квиток, і він лежав у мене в конверті, у моїй маленькій скриньці для найцінніших речей. Це один аркуш з написом: «Ласкаво просимо в космос».

Знаєте, коли я прибула сюди, в Сполучені Штати Америки, я їхала в гості. У мене були пара джинсів, кілька футболок, невеликі подарунки для моєї тітки, дядька і двоюрідної сестри. На кордоні, на в’їзді до Америки, коли у мене запитали, скільки я збираюсь залишатися у Сполучених Штатах, я сказала, що три місяці. Була літня пора, прикордонник подивився на мене і каже: «Ти їдеш на три місяці, а в тебе лише три пари спідньої білизни. Будеш латати її?». Я кажу: «Так».

Справді, це було схоже на щось неймовірне, бо навколо всі люди мали великі сумки, валізи, а в мене – така маленька торбинка для речей. Це було все, з чим я приїхала сюди. На той момент у мене в кишені було близько 13 радянських рублів, що в США за тодішнім курсом дорівнювало приблизно 60 центам.

Тож маленька одеситка мріяла, як маленька дитина. Чи зробила я все можливе для здійснення моєї дитячої мрії? Отримавши квиток, я навіть не думала, що ще нічого не було, і все це – лише сон, мрія. Але були ідея і люди, група мандрівників, перші 100 людей, яку називали «Засновники». Усі ми мали спільну мрію, також сер Річард, який, до речі, – неймовірна людина.

Він зателефонував нам перед польотом, щоб побажати удачі й благополуччя і, очевидно, так і було. Було дуже приємно отримати від нього телефонний дзвінок, адже він, як я вже казала, – людина дуже зайнята, зайнята всім, що він намагається зробити для світу, також гуманітарні зусилля і намагання зупинити війну. Знайти час зателефонувати нам і побажати удачі – це було дивовижно і неймовірно. Вся ця подорож була неймовірною.

Так-от, як я вже сказала, коли отримала той квиток, подумала: «Боже мій, ми полетимо в космос у 2007 році!». Це була мрія але, на жаль, сталися прикрі речі, аварія, інші невдачі – і політ відклали, зокрема й через урядові розпорядження. Потім були непорозуміння з конкурентами, підписані договори, передані креслення і докладено багато зусиль. Я маю на увазі, що Річард – це така людина, яка не відмовляється і не відступає, а каже, що гаразд, ми зробимо це завтра.

Але знову була затримка, у нас сталися дуже сумні події, які трапляються в експериментальній авіації. Ви знаєте, якщо подивитись на історію польотів, був Ікар, який злетів близько до Сонця і зазнав невдачі, були брати Райт, місячний посадковий апарат – це все великі кроки, проте між цими кроками було багато спроб і помилок, багато інцидентів.

Щоб уникнути нещасних випадків, наша компанія хотіла переконатися в безпечності польотів, а на це треба час. У 2007 році розробили концепцію нового, більшого, космічного корабля, модель якого представили в Нью-Йорку. Пам’ятаю, я стояла і тримала цю модель, а в моїй маленькій колекції удома на полиці стояв лише макет космічного корабля «SpaceShipOne».

Все це – кроки, якими ми йшли сюди, до польоту, і які завжди нагадували мені, що моя мрія одного разу здійсниться. Які б злети і падіння я не переживала за останні 19 років – зміни роботи, рак грудей, розлучення – я завжди тримала цей квиток. Це єдине, що мало для мене значення і завжди підтримувало мене. Не зрозумійте, будь ласка, неправильно.

Я отримую багато позитивних і негативних коментарів, питань про те, чому не можна гроші на політ у космос віддати тому, кому вони дуже потрібні? Якщо ви поговорите з моїми друзями і родиною в Одесі, вони скажуть вам, що я ніколи не припиняла допомагати їм і піклуватися про них.

Знаєте, я роблю все, що можу. Тринадцять років тому, після розлучення, я почала все з нуля, боролася з раком, вимушена була спати у друга на дивані, коли лікувалась, бо не було де жити. Після цього все, що я робила, – це знову наполегливо працювала, економила кожну копійку і ставила себе на ноги.

Одночасно я ще намагалася допомагати своїй сім’ї, виконувати, так би мовити, свої сімейні зобов’язання. Для мене це дуже важливо – допомагати своїм рідним. Я не багата і не знаменита, отримую звичайну зарплату, сплачую свої рахунки і, якщо маю змогу, допомагаю сім’ї.

На мою думку, варто побалувати себе польотом, піти посидіти десь на пляжі й подивитись на блакитну воду, яка нагадує блакитне небо й просто красу цього світу. В тиші і спокої подумати про те, що я пережила, через що пройшла, бо іноді життя так крутить тебе по колу, що забуваєш зупинитися і згадати, звідки ти прийшла, що подолала та наскільки ти вдячна за все те, що в тебе є.

Як я вже казала, мені все ще не віриться, що це сталося. Сьогодні неділя, а політ відбувся лише в п’ятницю, і мені все це ще досі здається дуже сюрреалістичним. Я не вірила, що це відбувається насправді, аж доки корабель не почав рухатись по злітній смузі. Тоді ми почали плакати, і тоді я вперше зронила сльозу.

— У мене є кілька питань про це. Як ви себе почували? Важко уявити, як ви там почувались емоційно і фізично, звичайно, проте якими були саме емоції? Що ви відчували під час польоту?

— Знаєте, перед польотом я спілкувалася з кількома колегами-космонавтами, зокрема з нашої групи, які побували в космосі. Їх двоє, Тревор Бітті та Рон Розано, як приходили підтримати нас і поділитися досвідом. Розмовляла з моїми друзями Шерон і Марком Хейгелами, які літали з Blue Origin, запитувала пілотів, запитувала всіх, хто вже літав і хто вже був там. Усі сказали, що знадобиться деякий час, щоб зрозуміти власні відчуття, що ти відчуваєш.

Не знаю, коли саме, але я відчула, ніби почало пекти, було надзвичайне фізичне напруження. Хочу сказати, що я в добрій формі, але було відчуття, що на твоїх грудях сидить слон і тисне, а ти намагаєшся рухатись і ніби упираєшся обличчям у щось невидиме. Це дуже схоже на те, що рухаєшся ніби в середину себе самої. Я не жартую. Я відчувала, як усе моє обличчя переміщується на шию і не закінчується.

Перед польотом я деякий час тренувалася, займалась силовими вправами. Вивчала поведінку в кораблі у космосі під керівництвом нашого капітана Сі Джей Стуркоу, чудового пілота. Думаю, багато людей не знають цього про мене, але я насправді боюся літати. І я, і Тревор, ось чому ми здружилися протягом цих 19 років. Ми почали разом тренуватись на центрифузі, і врешті ми обоє навчилися виконувати фігури найвищого пілотажу.

Сі Джей був дуже добрим вчителем… Тож я дізналася, чого очікувати під час польоту. Але ніщо, ніщо не зрівняється з тим, що відчуваєш у літаку, це навалюється поступово, і найбільше відчулося, коли корабель вийшов з гамма-розвороту й почав підійматись. Я лежу і слухаю, намагаюсь почути, що відбувається в кабіні пілотів, команду капітана, яка означає, що ракетний двигун вимкнеться.

Дивлюся – і бачу в ілюмінаторах червоне світіння, тому що потрібно тримати голову рівно і дивитися перед собою, а це означає втрату контролю, гравітаційну втрату свідомості, тож вам потрібно напружити своє тіло і виштовхнути кров у голову. Я проходила триденні навчання, і коли побачила це червоне світіння, подумала: добре, мені потрібно це зробити.

А потім знову почула звуки і за мить зрозуміла, що ми справді вгорі й рухаємось далі. Я подумала: так, ми це зробили, намагаюся повернути голову – і бачу у віконці, що ми все ще піднімаємося. Маю на увазі, розумію, що ми рухаємося, але я сиджу в кріслі й не знаю, де вгору, а де вниз, нічого цього не відчуваю. Це абсолютно так, ніби ви не маєте поняття, з якого боку ви розташовані до Землі.

Тож я повертаю голову – і бачу цей чорний колір індиго, такий чорний-чорний, повертаю голову ще – і бачу Землю на самому краєчку внизу вікна. Тобто більшу частину вікна було закрито чорним, бо ми все ще піднімалися вгору, але я побачила просто з-за куточка вікна цю кривину, що світиться.

Наша Земна куля, цей маленький тонкий шар атмосфери навколо неї, він такий крихітний, але який чудовий колір! Така краса, неможливо описати! Я ходила в художню школу, знаю всі кольори, але не можу підібрати для цього слів. Мені всі казали, що, аби усвідомити побачене і свої відчуття, потрібен деякий час. Мене так вразило побачене, що після повернення я вже два ранки поспіль прокидаюсь і не можу подолати шоку.

Це неймовірно! Хвилі хмар по всій Земній кулі, глибокий синій колір з великою кількістю відтінків, і він справді має різні шари. Там був і білий, і абсолютно неймовірний блакитний колір. Була трохи темніша блакитна смуга, а потім, знаєте, світліша блакитна смуга. Але так яскраво на тлі цієї величезної безмежної чорноти. Було усвідомлення того, що це – все, що захищає нас від вакууму космосу, неймовірне відчуття. Я відчувала себе маленькою часточкою Зоряного пилу.

Коли ми були в космосі, нас знімали на відео і транслювали друзям і родині. Мої друзі в Одесі всі зібралися і дивилися трансляцію на ноутбуці, знімали на відео. Поки політ не завершили, їм не можна було ділитися цими кадрами, а вже після того, як я приземлилася, вони почали надсилати мені маленькі уривки… Це були мої подруги Галка й Оксана, мої подружки з дитинства, перші однокласниці, з якими я подружилися, коли прийшла до них у четвертому класі. Після того як Галка опублікувала моє фото в телеграмі, здається, почався весь хаос. Не знаю, як це сказати, але всі запитують: як ти себе почуваєш? Я кажу, що не знаю. Не можу сказати, які мої емоції тепер, вони – наче американські гірки, змінюються за хвилину, і я кажу: «Добре, нічого не сталося».

Ні, так і є. Я намагаюся сказати, що насправді стала космонавтом, я була в космосі, пролетіла 88 з гаком кілометрів, була в апогеї і бачила атмосферу набагато нижче за мене, значно нижче за мене. Я бачила темряву неба і схід Сонця, за яким не видно було зірок, які я хотіла би побачити. Тож запропоную наступні рейси робити вночі або на заході Сонця, щоб люди могли бачити зорі.

Політ у космос – це неймовірно. Я не могла зрозуміти, що відбувається навколо мене в салоні корабля. Мої товариші з екіпажу, мабуть, уже робили сальто в нульовій гравітації, а я просто сиділа і не могла навіть відстебнути всі ремені, зняла два, а ще два на поясі залишились і тримали мене так, затиснуту з парашутом під плечима. На кожному сидінні є спеціальна ніша, і коли сідаєш, ти маєш начебто покласти туди парашут, потім відкинутися назад, усістись на сидінні й потім пристебнутися.

От я сиджу там, дивлюся і просто загубилася з таким краєвидом. Потім починаю розуміти, що мені потрібно розстебнути ремінь і спробувати нульову гравітацію. Тож я нарешті звільняюся від ременів і роблю поворот у невагомості, а в цей момент космічний корабель починає теж перевертатись догори ногами з нашими кріслами. Потім корабель повертається в початкове положення і знову робить новий оберт, дуже повільно.

Коли корабель так обертається під час польоту вперед, він не використовує палива, заощаджує, і воно залишається в кораблі. Що роблять пілоти в цей час? Вони ніби стріляють маленькими двигунами на крилах, які наче штовхають космічний корабель уперед, ці маленькі двигуни. Вони сказали нам: «Будь ласка, не підходьте надто близько до ілюмінаторів, бо ви можете вдаритись».

Вам здається, що ви пливете, ви цього не відчуваєте, але ж корабель рухається навколо вас. Тож пілоти кажуть: «Ну просто візьмися за щось і потягнись, і твої ноги трохи піднімуться». А я тримаюся біля вікна і бачу, як крутиться світ, бачу кривизну Землі вже у верхній частині вікна, бо ми перевернуті. Отже, Земля прямо там, унизу, а всюди навколо – темрява і, здається, це просто не можна зупинити, це триває і триватиме вічно. Немає нічого, жодного руху ззовні корабля, і тоді я бачу легкий вітерець з двигунів на крилах, бачу маленький блиск, схожий на те, ніби маленькі зірочки стріляють…

Мої друзі… Одна моя молода подруга – з Канади, ми познайомилися завдяки Virgin Galactic. Так-от, її керівник Джейсон, вона була його особистим помічником, теж мав квиток на політ у космос, але, на жаль, помер від COVIDу. Тож вона передала мені його фото, його та її, щоб я взяла з собою в космос. Отак Джейсон дійсно полетів у космос, бо це також була його мрія. Так ми підтримуємо одне одного.

Взагалі в мене багато друзів, які йшли разом зі мною увесь мій шлях, весь час існування цього проєкту, тому що для мене це було дуже важливо. Вони знають, чого я чекала, як прагнула цього польоту. Знаєте, я думаю, коли це трапилося, було багато сліз і багато коробок із серветками. Я не бачила ще більшості відеозаписів, окрім кількох коротких відео, які надіслав мій друг Ян. Він також зробив один знімок, фото з екрана. Усі вони дивились пряму трансляцію на великих екранах, з усіх камер, а я навіть не пам’ятаю, що робила, я була майже як у тумані.

Тепер уже деякі спогади починають повертатися до мене, після того шоку від побаченого згори світу…  Таке відчуття, ніби в той момент, у якому я була, все просто зникло. Я ніби перебувала поза часом і простором, наче замерзла і нічого не могла зробити. Мій розум, здається, просто хотів би перестати працювати в той момент. І було дуже-дуже тихо, коли я дивилася в космос, було дуже тихо.

Щось подібне я відчувала кілька разів у житті, коли побувала у такій тиші в катакомбах у селі Нерубаєві, неподалік Одеси, де переховувалися партизани під час Другої світової війни. Можна взяти екскурсію і спуститись туди. Ви йдете в катакомби, де вони жили, і в якомусь місці гід вимикає світло та просить усіх мовчати.

Коли ми ходили туди зі шкільним класом, було багато дітей, тому й багато шуму. А одного разу, коли я була в Одесі, здається, в 2000-х роках, я найняла приватного гіда, щоб піти і зробити це знову. Можливо, це було трохи раніше, у 2000-му, чи, може, 2006-й або 2007 роки, точно не пам’ятаю. Але суть у тому, що ми пройшли весь шлях донизу катакомб, і він сказав, що зараз вимкне світло, а ми всі щоб мовчали. От там ви можете відчути повну абсолютну чорноту і абсолютну відсутність шуму. Ось як це відчувалося.

Як я вже сказала, жодне фото не передасть того, що там було, яка неймовірна тиша була. Просто на ту мить у космосі час ніби завмер, зупинився… Це відчувалося приблизно так… Мене нарешті відпустило, коли ми стабілізувалися в апогею, і я пам’ятаю, як побачила, що є біля свого сидіння і тримаюсь за нього рукою. Тоді кажу собі: «Гаразд, я маю відпустити сидіння і подивитися, що таке нульова гравітація».

Тож я зрушила з місця, не знаю як. На мене все впливало якось інакше порівняно з іншими людьми. Але я хотіла сказати, що все, що я бачила, – це неймовірний краєвид, і я кажу собі: «Добре, я подивлюся у вікно». Це вікно якраз дивилося прямо на Землю, і бачу пустелю, бачу хмари, і шляхи, шляхи, шляхи, які простягаються далеко і здаються звичайними коричневими смужками.

Тоді я подумала, що це добре, але мені ще потрібно піти й подивитися в інше вікно. І в цей момент ми починаємо знижуватися, і я ніби попливла в інший бік, запитуючи себе: «Гаразд, а де ж вікно?». Потім побачила, наблизилась, подивилася, а в голові вже інша думка: «Я знаю, що вже невдовзі нам потрібно повернутися на свої місця, але поки це станеться, мені ще хочеться подивитися».

Потім я повертаюся і намагаюся сісти на своє крісло до того, як пілот скаже зайняти свої місця: «По місцях, приготуватися»… Ми все це відпрацьовували перед польотом, але коли ви там, нагорі, все по-іншому… Мені важко було пригадати, як діяти, через шок і трепет від побачених краєвидів. Тож я подумала щось на кшталт добре, я намагатимуся. Пливу назад до сидіння, хапаю за ремінь, щоб стабілізувати себе, а це виходить якось незграбно і не дуже граційно.

Маю вам сказати, що за відсутності гравітації це не так легко. Я плюхаюся на своє сидіння, а потім згадую, що забула відкріпити свої ремені від лямок, що ми це дуже часто практикували. На кріслах є маленькі липучки, до яких кріпляться ремені, коли вони зняті, тож коли ви повертаєтесь на місце, вам потрібно на них не сісти. А я, звісно ж, сиділа на лямках.

Отож я відштовхнулася назад, дивлюся на крісло і… у мене ступор, не бачу ременів. Думаю, а де ж вони? І раптом згадую, Боже мій, я забула їх закріпити на липучці! Тому що, як казала, я перебувала під таким враженням від того, що я просто злетіла, я була наче загіпнотизована. Все забула, все навчання вилетіло у вікно, буквально в ілюмінатор. Починаю ловити ремені, шукати застібки, нарешті дістаю їх, клацаю, тягнучи за замок, але все ще намагаюсь побачити краєвид.

Потім пілот оголошує: «G1». Це момент, коли ми перебуваємо на рівні земної гравітації і починаємо відчувати силу земного тяжіння. Вам потрібно виконати маневр, щоб уникнути перевантаження, але неважливо, у який бік ви тоді дивитеся, бо сила тяжіння пронизує все тіло. В такій ситуації заборонено довго дивитись у вікно, бо може запаморочитися голова. Тож я ще раз виглянула, взяла останній ремінь і подумала: «Добре, я отримала те, чого хотіла». Сила тяжіння ставала все більш відчутною. Ось і все, кріплення зафіксувало мою голову, і я дивилася прямо на сидіння переді мною, не маючи змоги повернутись і бачити краєвиди, які мені так сподобалися.

Про одне я тоді шкодувала: що я трохи запанікувала, бо не змогла зробити все як слід з тими ременями. Потім вдарила гравітація і, як я кажу, сидячи у кріслі, хочеться думати про сенс буття. В цей час пілоти ведуть відлік: 90, 80, 70, 60, 50, а потім – зупинка.

Ми спускалися з прискоренням швидкості… Знаєте, люди про це говорять, але я бачила це, була там, і це зовсім інші відчуття. Думаю, це питання фізичної підготовки. Крім того, я і мій партнер перед польотом тренувалися перевіряти одне одного перед стартом. Роббі та Франц окремо, тому що вони сиділи попереду, а я та Нейл – окремо, оскільки ми сиділи позаду.

Ви сидите одне напроти одного і перевіряєте одне одного візуально, переконуєтеся, що все закріплено. Пілоти запитують, кажуть робити сигнали головою, як ти себе почуваєш, чи не погано тобі, чи все гаразд. Потім запитують про партнера, і якщо у вашого партнера щось не в порядку, вам потрібно зв’язатися з пілотами по радіо і сказати їм про це.

Не знаю, легше було спускатися чи підніматись, важко відповісти. Знаєте, Нейлу 40 років, він пілот, має великий досвід, досвідчений пілот, виконував польоти вищого пілотажу і робив усілякі речі в повітрі. Так-от він сказав, що це був один з найважчих його польотів, найважче, що він коли-небудь відчував. Він сказав, що не очікував такого великого навантаження. Знаєте, до цього не допоможуть підготуватись ніякі симулятори чи аеродинамічні тренажери.

Ми робили занурення, але я думаю, що досягнути такої точки перевантаження можна лише поступово. А ось під час повторного входу і спуску все відбувалося швидко, аж почало пекти. Знову ніби підійшов невидимий слон і всівся на мене зверху. Коли я подумала про це, мені стало весело, але це щось дуже-дуже важке.

Я розумію, що кожного разу повторюю цю історію, але це тому, що я намагаюся розставити все в певній послідовності. Просто так багато всього сталося… Ви знаєте, це було якесь божевілля. Незабаром у мене інше інтерв’ю, тож мені доведеться відпустити вас, хлопці, якщо у вас нема більше запитань.

— У мене є ще одне дуже важливе питання. Ви показуєте мені фотографії з українськими прапорами і з нашивкою українського.

— Знаєте, насамперед я хочу дуже подякувати всім українцям, і особливо жінкам, за велику підтримку і любов, яку я отримала від них. Сказати, що вони стали моїм джерелом натхнення. Я не планувала цього, але отримала стільки підтримки від багатьох жінок з України, які казали: «Ми тримаємо за тебе кулаки, щоб ти зробила це! Щасливої дороги! Ми вболіваємо за тебе!».

З першого дня, коли, як я вже казала, мої друзі виклали моє фото, відбувалося щось неймовірне. Стільки підтримки, стільки любові від жінок!

Я літала у космос з українським прапором, він був на мені. І це не лише на моєму рукаві, у мене справді був прапор, у кишені. Нам не дозволили нічого відкривати всередині корабля, щоб не трапилося чогось надзвичайного, все мало залишатися закритим, під замком.

І я можу пояснити, для чого це – щоб мати український прапор, який щойно побував у космосі. Його тримали мої друзі, майбутні астронавти й ті, що вже літали в космос, люди з різних культур, з різними кольорами шкіри і різних національностей. Моя група дуже інклюзивна, а мої друзі є відображенням мене і того, яка я людина.

Ми розгорнули два прапори: прапор Свободи і прапор України, які підписали і передали нам українські діти… Я просто хотіла зробити так, щоб світ не забув того, що відбувається в Україні, бо, як ви знаєте, сьогоднішня новина – це завтрашня пам’ять. Моя мета – нагадувати людям про війну, тому що спочатку, коли вона почалася, світ об’єднався, але тепер це, як стара новина…

Ми повинні дбати одне про одного. Знаєте, як я називаю свою групу друзів, що прийшли мене підтримати? Ми – спільнота людей. Не тому, що ти чорний, ти азіат, ти білий. Не тому, що ти гей чи натурал. Ні. Моя група друзів є людьми, ми – людська раса, яку ми повинні любити і піклуватися одне про одного. І я розумію, що потрібно, щоб люди пам’ятали, що війна досі триває, і вона стає ще гіршою. Я не хочу, щоб люди забували, і це одна з великих речей, чого я прагнула. Ось чому я хотіла взяти з собою свій прапор, прапор моєї країни, обох моїх країн, тому що Америка вже багато років є для мене домом, але серце моє – там, де я народилася.

І ще я хотіла надіслати повідомлення всім жінкам, маленьким дівчаткам: ніколи не переставайте мріяти, мрії здійснюються! І ви, і я, всі жінки маємо не лише народжувати дітей, мити посуд чи прибирати на кухні. Нам потрібно пишатися собою, прагнути дотягнутися до зірок.

Я щиро хочу поділитися любов’ю за всю підтримку, яку я отримала цього тижня з України. За добрі побажання від цілих міст, від багатьох чоловіків і жінок, людей, яких я ніколи не зустрічала, що писали мені побажання успіху й безпечного польоту. Дякую вам усім! Тримаємо за вас кулаки. Слава Україні!

Олег Самбір