Едуард Кузнєцов: «Україна користується чужими супутниками, тобто доступ до секретної інформації відкритий»

Голова громадської ради при Державному космічному агентстві – про те, з чим наша країна увійшла в епоху незалежності та чому «злетіла з орбіти» прибуткової космонавтики

Україна третій рік не може ухвалити Космічну програму. Керівники Державного космічного агентства (ДКАУ) повсякчас змінюються, і спірні призначення заступників і радників вказують на те, що вище керівництво країни не усвідомлює важливість роботи космічної галузі у ХХІ столітті.

В епоху незалежності Україна увійшла потужною космічною державою. Але, самостійно вийшовши на цей міжнародний ринок, навіть під керівництвом досвідчених галузевих директорів, інженерів, апаратників, їй довелося пережити не тільки перемоги, але й поразки.

Едуард Іванович Кузнєцов, голова Громадської ради при ДКАУ, був одним з перших співробітників агентства. У 1980-ті роки довгий час працював з Володимиром Горбуліним, і коли останнього призначили генеральним директором ДКАУ, перейшов у космічне відомство України. Едуард Кузнєцов є безпосереднім автором і організатором цілої низки ініціатив у космічній політиці нашої країни.

В інтерв’ю Mind він розповів про успіхи та невдачі вітчизняної космічної галузі, про міжнародний лобізм й інтриги, що призводять до великих втрат навіть країни. На міжнародному космічному ринку конкуренція посилюється, тому галузь потребує не лише талановитих інженерів, а й досвідчених політичних гравців, здатних захистити державні інтереси.

Україна на міжнародному космічному ринку

– Едуарде Івановичу, з чого починався розвиток космосу в незалежній Україні?

– З Національного космічного агентства, яке було створене 29 лютого 1992 року. Леонід Макарович Кравчук, перший президент України, підписав указ через три місяці після референдуму про незалежність (1 грудня 1991 року. – Mind).

Україна була потужною космічною державою ще за радянських часів. Близько 300 наших підприємств працювали на ракетно-космічну галузь СРСР. Була хороша виробнича база, технологічні напрацювання, розгалужена кооперація у створенні космічної техніки, найкваліфікованіші кадри: з 200 000 людей понад 50% мали вищу освіту.

До початку 1990-х років підприємства в Дніпропетровську випускали близько 100 ракет-носіїв (РН), цивільних і військових. Було вироблено і запущено близько 400 супутників української розробки.

Втратити такий потенціал було б неправильним. Космічне агентство створювалося для управління, координації та вироблення космічної політики України, розвитку галузі в нових умовах, бо космічна діяльність є основою технічного й інноваційного прогресу. У 2010 році відомство перейменували на Державне космічне агентство.

– Що містила в собі перша Космічна програма?

– Перша Космічна програма була затверджена в травні 1993 року і охоплювала період до 1998 року. Я і зараз дивуюся, як далеко ми тоді дивилися – деякі пункти залишаються актуальними і сьогодні.

У 1993 році ми писали про необхідність польоту космонавта незалежної України на одному з космічних кораблів Росії або США; про створення та запуск першого супутника під юрисдикцією України «СІЧ-1», телекомунікаційного супутника «Либідь»; про проекти, пов’язані з вивченням Марса і Місяця. Планували створення гіперзвукового авіаційно-космічного апарату, розглядали можливості незалежного старту космічних кораблів – проекти «Оріль», «Світязь», створення наземної системи управління космічними апаратами.

Ми розуміли, що Україна обмежена фінансово, тому потрібно наголошувати на участі підприємств ракетно-космічної галузі в міжнародних проектах, щоб зайняти свою нішу і заробляти гроші на ринку. Ми увійшли в декілька проектів і досі відчуваємо себе там комфортно.

– Які ексклюзивні послуги ми запропонували для участі в міжнародних проектах?

– Ми мали хороший заділ: літаючі ракети-носії «Циклон-2», «Циклон-3», «Зеніт-2» і його модифікації. Деякі з них просто унікальні: «Циклон-2» літав 120 разів без жодної аварії; «Циклон-3» на 110 польотів мав тільки 2–3 аварії, це близько 2%. Надійність пусків українських ракет становила 97–98%, тоді як у світі – близько 93%.

Це дозволило нам увійти в міжнародні проекти зі створення ракетно-космічної техніки. У США це ракета-носій «Антарес», перша ступінь робиться в Україні. У Європі – ракета-носій «Вега», там стоїть український двигун, вже було запущено 11 ракет. Наші фахівці котируються у світі, у нас є замовлення.

Донедавна ми забезпечували системи управління для РН «Союз» (265 комплектів), «Протон» (180 комплектів), «Рокот» (28 комплектів). Було виготовлено і поставлено 138 систем орбітальної орієнтації і стикування «Курс».

Загалом за роки незалежності ми організували 165 пусків наших ракет, які літали з шести космодромів світу, зокрема, з Байконуру, Куру, Плесецька, платформи «Морський старт» на екваторі. Вони вивели на орбіти 380 космічних апаратів на замовлення 25 країн світу. Але були у нас і неприємні історії, конкуренція на міжнародному космічному ринку дуже жорстка.

Політ першого космонавта України

– Почнемо з хорошого. Як вдалося організувати політ українського космонавта?

– Одне з найгучніших досягнень – політ першого космонавта України Леоніда Каденюка. Проект був добре підготовлений, профінансований і реалізований. Сьогодні пілотовані пуски здійснюють три країни – РФ, США і Китай, а в 1990-х їх було лише дві – РФ і США. Швидше вдалося домовитися із США. Ймовірно тому, що саме тоді був підписаний Будапештський меморандум, Україна відмовилася від свого ядерного арсеналу, і нам пішли назустріч.

Під час обговорення польоту Леонід Кучма і Білл Клінтон домовилися, що наш космонавт виконає реальну роботу на орбіті. Ми запропонували кілька проектів, але американці обрали космічну ботаніку – розвиток рослин в умовах мікрогравітації.

Ще з радянських часів Україна мала хороший досвід у проведенні наукових досліджень у галузі космічної ботаніки та біології. Цим займалася, зокрема, наша відома вчена академік Єлизавета Львівна Курдюм. Інститут ботаніки України вирішив продовжити її дослідження. І розробив 10 експериментів, які мав здійснити наш космонавт.

– Ми щось платили США за цей політ?

– Ні. Україна розрахувалася результатами наукових експериментів. Були певні витрати на утримання наших космонавтів, підготовлення експериментів, доставлення обладнання. Але це не ті гроші, які нам довелося б заплатити за сам політ наших космонавтів.

– Ви кажете «наших космонавтів»… Каденюк не один претендував на політ?

– Коли принципових домовленостей було досягнуто, ми оголосили конкурс. У ньому взяли участь 34 людини, переміг Леонід Костянтинович Каденюк. Він – льотчик-випробувач, пройшов хорошу підготовку ще в Союзі, на його рахунку були випробувальні польоти на 54 типах літаків, готувався бути командиром екіпажу «Бурана» – радянського космічного корабля багаторазового використання. Хотілося, щоб український космонавт був кваліфікованим фахівцем і його робота не викликала жодних сумнівів і пересудів.

Леонід Каденюк за роботоюФото: DR

Але через те, що для України це був унікальний проект, і мало що могло трапитися, я вирішив підстрахуватися і домовився з керівництвом NASA, щоб був дублер. У американців практики дублерів немає, там є загін космонавтів, їх готують і відразу ж відправляють на орбіту. Але нам пішли назустріч, другим претендентом на політ ми вибрали В’ячеслава Мейтарчана.

– Я чула, що в нас був мінізагін космонавтів, які готувалися до польоту.

– Ми припускали, що в майбутньому в нас може бути і жінка-космонавт, тому вмовили американців подивитися ще одну пару – Надію Адамчук та Ярослава Пустового. Обидві пари кандидатів у космонавти пройшли місячне стажування в науковому центрі в Х’юстоні й на космодромі ім. Кеннеді у Флориді.

Після стажування складали складне тестування, але всі показали високі результати. Комісія США виставляла низку оцінок за своєю методикою, і винесла рішення: з першої групи летить Леонід Каденюк, з другої – Ярослав Пустовий. У результаті Пустовий і став дублером Каденюка.

Вони пройшли стажування в нашому Інституті ботаніки: вивчали методики, садили рослини, проводили запилення, адже на орбіті вже не вчитимешся. Потім на сім місяців вирушили до Флориди для передпольотної підготовки і знайомства з екіпажем. У космос полетів Леонід Каденюк 19 грудня 1997 року в шатлі «Колумбія».

– Чому українські космонавти більше не літали в космос?

– Для цього треба входити в певні програми, щоб зацікавити компанії, які займаються космосом і пілотованою космонавтикою. Ми намагалися домовитися з російськими колегами і запустити нашого космонавта на тривалий період. Бо Каденюк літав лише на 16 днів, це звичайний термін роботи шатлів на орбіті.

Але росіяни виставили дуже високі ціни – $130 млн за шість місяців. Тривалість польоту відбивається на його вартості: на орбіті космонавта треба годувати, одягати. На кожного члена екіпажу – відправляти свій вантажний корабель з устаткуванням, харчуванням, водою. Коли Ілон Маск каже, що відправить у космос за $50 млн, це політ на три дні. Якщо йдеться про триваліший політ, то буде і $60 млн, і $70 млн, і більше.

Українські супутники

– Як розвивалася програма створення українського супутникового угрупування?

– Починалася непогано. Я запропонував майбутню систему супутників назвати «СІЧ», скорочено від «Слава і Честь», а майбутній супутник зв’язку – «Либідь», на ім’я засновниці Києва. Це цікава і красива назва. Пізніше американці повторили її, створили свої «Либіді» – кораблі Sygnus.

Супутник «СІЧ-1»

Запуск нашого першого космічного апарату «СІЧ-1» був профінансований і запущений на ракеті «Циклон-3» у 1995 році. Ми запросили чилійців приєднатися, вони зробили свій мікросупутник і скористалися нашим стартом.

Раніше ми робили супутники для Індії, а в період незалежності створили супутник для Єгипту – «Єгиптсат-1». Успішно запустили його, побудували станцію управління в Олександрії і навчили єгиптян, які й керували ним два роки. Потім супутник відпрацював гарантійний термін і закінчив свою діяльність. Загалом за роки незалежності було запущено 28 наших космічних апаратів.

А ось на створення телекомунікаційного супутника «Либідь» і його запуск Україна грошей так і не знайшла, що є величезною стратегічною помилкою держави.

– Україна за часів СРСР створила 400 супутників, невже не було супутників зв’язку?

– У Радянському Союзі була певна спеціалізація, і супутники зв’язку розробляли і будували тільки в Росії, тому в Україні таких технологій немає. Ми вміємо робити супутники дистанційного зондування землі (СДЗЗ), або супутники-розвідники, яких ми зробили шість штук ще для СРСР.

Фінансування на супутник зв’язку «Либідь» ми запланували, щоб розробити технологію. Якби в 1993 році гроші виділили, то за рік-два ми б впоралися, і в 1997-му запустили б власний супутник.

Це національні інтереси у сфері безпеки: армія, СБУ, банки, низка заводів і наукових установ повинні користуватися своїм супутником і мати закриті канали зв’язку. Зараз ми змушені користуватися чужими супутниками, тобто доступ до секретної інформації фактично відкритий.

– І ми втратили ще один міжнародний ринок?

– У 1997-му ми б встигли одними з перших вийти на внутрішній і міжнародний ринки послуг супутників зв’язку. Тоді ще не було такої насиченості цього ринку апаратами інших країн.

А потім багато країн, навіть не космічні, швидко зорієнтувалися, вклали гроші в створення супутників зв’язку, запустили їх і вийшли на міжнародний ринок з пропозицією своїх транспондерів для передавання телевізійних програм, інтернету, спецзв’язку.

Ми ж втратили час, гроші, супутник. Наші телеканали щорічно сплачують $20–25 млн за оренду транспондерів на чужих супутниках. Ми підтримуємо космічну галузь інших країн, але не свою.

– А які супутники ми вміємо робити добре? Чи працюють ще наші, запущені раніше, 28 супутників?

– Спостереження з космосу ведеться супутниками дистанційного зондування Землі, саме їх ми створювали і запускали за радянських часів і в роки незалежності.

Усі супутники мають свою тривалість життя. Наприклад, супутники ДЗЗ знаходяться на низьких і середніх орбітах, 300–500 км, через що поступово опускаються. Їх робота триває до п’яти років, і все, що ми запускали раніше, вже відпрацювало свій термін і вийшло з ладу. Наших супутників на орбіті немає.

Більш тривалий термін роботи мають телекомунікаційні супутники, вони знаходяться на геостаціонарній орбіті – 36 000 км від Землі, і обертаються з однаковою швидкістю з Землею.

Є нова технологія, що подовжує життя таких апаратів на 1–2 роки. Супутники-заправники підлітають і забезпечують їх додатковим паливом, потім, у зазначений час, включаються двигуни і трохи піднімають супутник зв’язку або підтримують його орбіту. Ми володіємо такими технологіями, але немає замовлень.

– Навіщо державі супутники дистанційного зондування Землі?

– Міністерству екології важливо знати, як у нас змінюється клімат, екологія, йде вирубка лісів, забруднюється Дніпро. Міністерство надзвичайних ситуацій має бачити, де йдуть паводки, розпалюються пожежі. Агрокомплексу важливо розуміти врожайність земель, створити нормальний земельний кадастр. МВС могло б бачити, де вирощуються наркотичні рослини, здійснювати контроль кордону. А сучасна армія не може діяти без космічного зв’язку, розвідданих та іншої інформації.

Супутник «СІЧ-1» Космічне агентство зробило за свої гроші. Ми тоді урізали деякі інші програми і направили ці кошти на проект. Але цільового замовлення як не було, так і немає, і, боюся, найближчим часом не буде. Хоча держава повинна формувати замовлення від різних міністерств і передавати їх Космічному агентству. Сьогодні уряд не може здійснювати повноцінний контроль над економікою, і це ще одна велика помилка в космічній політиці нашої країни.

Перший провал

– Коли Україна вперше зіткнулася з жорсткою конкуренцією на ринку пускових послуг?

– У середині 1990-х років, коли активно розвивалася мобільна телефонія. Низка зарубіжних телефонних компаній об’єдналися і вирішили організувати запуск 48 супутників зв’язку, програма називалася GlobalStar. Ми заявили на тендер ракету-носій «Зеніт-2», і виграли три пуски.

«Зеніт» може за один раз вивести на орбіту до 12 супутників. Тобто три пуски, і практично сузір’я супутників було б сформовано.

Ми на той час були наївні й не думали, що наші конкуренти ні на що не зважатимуть заради отримання власної вигоди. Це був 1998 рік, ракету запускали з Байконуру. Сам пуск пройшов нормально, але ракета зазнала аварії вже в повітрі, загинули 12 супутників.

Ракета і супутники були застраховані, організатори повернули свої гроші, але аварія вибила нас з проекту. Я впевнений на 99%, що вона була підлаштована спеціально, щоб вивести нашу ракету з участі в запусках.

– До кого перейшли замовлення?

– Росія, Китай і США розділили запуски 36 апаратів, їхні компанії отримали по 2–4 пуску і додаткові гроші. Замість трьох наших було 10 пусків інших країн, а ми б збили ціни. Після такого удару ми дійшли висновку, що на ринку запусків конкуренція дуже жорстка, зла і призводить до великих втрат.

– Кластерні пуски супутників першим запропонував не Ілон Маск, їх повинна була зробити Україна…

– Фактично ми і відкрили еру кластерних пусків. На початку 2014 року наша ракета-носій «Дніпро» здійснила перший такий пуск: на орбіту було виведено 33 космічних апарати на замовлення 10 країн. Ми вивели наш перший наносупутник «Політан-1» (PolyITAN-1), який виготовила Київська політехніка, і взяли замовлення ще на 32 апарати. 

Наносупутник PolyITAN-1

Ракета-носій «Дніпро» була перероблена зі стратегічної військової ракети СС-18 («Сатана»), яка вироблялася в Україні й була на озброєнні в Україні та Росії. Ракети підлягали утилізації, але ми запропонували американцям інноваційний підхід: зробили конверсію, і замість боєголовок поставили супутники. Ракета запускається в космос, виводить супутники на орбіту і там самознищується. На «Дніпрі» було зроблено 22 пуски, виведено близько 70 апаратів, замовниками виступили 23 країни. Дуже ефективно і дешево працювала ця конверсійна ракета.

Старт РН «Дніпро»

– Європа пропонувала офіційне співробітництво нашим космічним підприємствам?

– У середині 2000-х років Єврокомісія запропонувала і профінансувала проект «Твіннінг»: «Прискорення українсько-європейського співробітництва в космічній сфері». Брали участь Україна, Франція та Німеччина. За час дії проекту (2008–2010 роки) у нас побувало більше 40 фахівців з Європи, і стільки ж наших фахівців відвідало європейські країни.

Ми змогли встановити контакти з багатьма підприємствами і організаціями, влитися в цілу низку європейських космічних проектів. Наші галузеві підприємства отримали фінансування від Європейського космічного агентства (ЄКА).

Єврокомісія виділяє гроші на проекти тільки представникам Євросоюзу, але єврочиновники самі порадили: ви працюйте з поляками, угорцями, чехами, вони отримуватимуть гроші від ЄКА і ділитимуться з вами на умовах субпідряду. Ми створили робочу групу «Україна – ЄС», яка координувала співробітництво. У 2010 році проект «Твіннінг» був визнаний кращим проектом в Україні, а мене нагородили орденом Франції «За заслуги».

P.S. У другій частині інтерв’ю йтиметься про долю проекту «Морський старт»; про те, чому Україна не має свого космодрому; про проекти Ілона Маска і приватні інвестиції в космос; і в цілому про перспективи космічної галузі України.

Підписуйтесь на нас в Telegram: тут найцікавіші аерокосмічні новини!