Інтерв’ю на космодромі

Актуальні статті та інтерв'ю

Ця бесіда-інтерв’ю із С.М. Конюховим відбулася на космодромі Байконур 28 березня 2007 року, напередодні 70-річного ювілею Станіслава Миколайовича. Запитання ставив М.О. Мітрахов, керівник інформаційно-аналітичного центру «Спейс-Інформ».

– Станіславе Миколайовичу, ви народилися у 1937 році в Росії, а як потрапили в Україну і де навчалися ракетній справі?

– В Україну я потрапив так. Коли почалася війна, батька призвали до армії, а після війни, 1946 р., його перевели до Харкова. Ми з братом і матір’ю жили у Вологді. Через 3 місяці батькові дали однокімнатну квартиру і ми до нього переїхали. Ось тоді, 1946 р., я вперше з’явився в Україні, мені було 9 років. Але у Харкові ми жили недовго, через 6 місяців, 1947 р., батька перевели до Києва. У Києві ми прожили один рік, я навчався у школі на Лук’янівці. Потім батька перевели до Дніпропетровська. Там я у 1954 р. закінчив із золотою медаллю середню школу і поїхав вступати до Москви. Після співбесіди без складання вступних іспитів було зараховано до МВТУ ім. Баумана. Але у 1954 р. був великий набір абітурієнтів із країн народної демократії, і тому вихідцям із республік СРСР гуртожиток не надавався. Я знайшов кімнату в приватному секторі у бабусі за 300 рублів при стипендії 450 рублів. На що жити? Батьки мені порадили повернутися та вступати до Дніпропетровського державного університету на фізико-технічний факультет. Реально це був ракетний факультет, оповитий завісою таємничості. Я надіслав поштою документи до університету, а сам поїхав до альптабора на Кавказ – у школі я займався альпінізмом. З табору приїхав, до університету вступив, відучився. Спеціальність вибрав – «Виробництво безпілотних літальних апаратів». Дипломний проєкт захистив на тему «Ракета для морського підводного старту».

– Хто із випускників ДДУ, з ким ви навчалися, працює у ракетно-космічній сфері?

– Мої «однокашники» та нинішні соратники – Станіслав Ус, Володимир Василина, Віталій Гладилін. З тих, хто опинився в Росії, старшим курсом – Віталій Догужиєв, Юрій Семенов, курсом молодше – Анатолій Недайвода. Усі три Генеральні директори НКАУ теж закінчили фізтех ДДУ: Володимир Павлович Горбулін, Олександр Олексійович Негода, Юрій Сергійович Алексєєв. Фундаментальна підготовка в ДДУ виявилася не гіршою, ніж у МВТУ. А щодо спеціальної підготовки, то, наприклад, двигунобудування викладав нам Іван Іванович Іванов, балістику читав Микола Федорович Герасюта, аеродинаміку – В’ячеслав Михайлович Ковтуненко.

Університет я закінчив у 1959 році та був направлений до ОКБ-586 (нині КБ «Південне») на посаду інженера до конструкторського відділу, яким керував Володимир Федорович Уткін – майбутній наступник Головного конструктора М.К. Янгеля.

– Кого, окрім В.Ф. Уткіна, ви вважаєте своїм учителем?

– Василя Сергійовича Будника, звісно. У той час він був першим заступником М.К. Янгеля. Його дуже поважали, він багато знав, працював із С.П. Королевим у Німеччині, потім був його заступником у Підлипках. Якось півтора-два роки тому я переглядав книгу особистих прийомів керівництвом ОКБ. Так ось, звернув увагу на те, що В.С. Будник приймав людей уп’ятеро більше, ніж Янгель, бо Михайло Кузьмич дуже часто був у відрядженнях і, як правило, В.С. Будник вирішував усі питання, з якими до нього приходили. 8 березня цього року Василя Сергійовича не стало. Світла йому пам’ять.

– Станіславе Миколайовичу, які події, що відбулися з Вами під час роботи в КБ «Південне», згадуються найчастіше?

– Я пропрацював у КБ «Південне» майже 50 років. За цей час і радісних та трагічних подій було багато. Але одне з них – не забути. 11 квітня 1962 р., коли я вже був старшим інженером (у групі провідних конструкторів), у шахті на полігоні Капустін Яр вибухнула ракета Р-14. Я в цей час перебував на підземному командному пункті, де вже за хвилину – від стінки до стінки – нічого не було видно: пари гептила та азотної кислоти заповнили весь простір. Протигазу мені не вистачило – дихав через хустку. Перебували у цьому агресивному середовищі хвилин 20–25, поки нас не вивели через сусідню шахту. Були уражені легені – обпалені кислотою, постраждала слизова оболонка очей. Усіх постраждалих відвезли до шпиталю, де нас рятували як могли: робили інгаляції, промивання. Добре, що не дійшло до набряку легень. У шпиталі я зустрів свій двадцять п’ятий день народження. Це, можна сказати, було моє друге народження.

– А з радісних подій що найбільше запам’яталося?

– Перший успішний «мінометний» старт із повнорозмірного контейнера, що відбувся 1 травня 1971 року. Ми відпрацьовували на полігоні у Павлограді застосування «мінометної» схеми для старту важкої ракети Р-36М (15А14). Це були так звані кидкові випробування – викид ракети з контейнера тиском порохових газів без включення маршового двигуна. Я був технічним керівником цих унікальних випробувань. Спеціальний транспортно-пусковий контейнер забезпечений пороховим акумулятором тиску, що дозволяє викинути 200-тонний макет ракети з 30-метрового контейнера. Багато конструкторів не вірили, що в нас це вийде.

Сумнівалися навіть корифеї ракетної техніки, зокрема В. М. Челомей. Випробування було призначено на 30 квітня, але виникли проблеми із системами вимірювання, управління, тож пуск перенесли на 4 ранку першого травня – щоб після нього встигнути повернутися до Дніпропетровська на міську демонстрацію трудящих. На пуску були присутні В.С. Будник, В.Ф. Уткін, В.Д. Крючков. Було ще темно і ми, не зводячи очей, дивилися на контейнер. Почався рух ракети склопластиковим контейнером, спочатку повільно, потім швидше і швидше. І раптом нам почало здаватися, що контейнер роздмухується. Тиск усередині 10 атмосфер, а ми стояли метрах за 150, якщо «рване» – подітися нікуди.

Виявилося, що це просто світловий ефект – контейнер від високої температури газів порохового акумулятора світився, і складалося враження, що він збільшується у розмірах. Багатотонний макет ракети вилетів із контейнера, як пробка із пляшки, і впав у заданому місці. Ми мали відчуття повного щастя. Отака була технічна перемога!

– Що вам запам’яталося із робіт з космічної тематики?

– Після бойової тематики довелося пройти серйозну школу і з космічної. У 1984 р. В.Ф. Уткін призначив мене головним конструктором та начальником КБ космічних апаратів. За час роботи на цій посаді ми опанували створення супутників різного призначення, зокрема космічних апаратів типу АУОС, серії «Інтеркосмос», «Океан». Найскладнішим був КА «Океан», масою 6,5 тонни. На ньому вперше у вітчизняній практиці було реалізовано режим комплексного спостереження, тобто одночасне отримання радіолокаційних, радіометричних та оптичних вимірювань у сполученій смузі огляду.

– Про який із нереалізованих проєктів ви згадуєте із сумом?

– Мабуть, про Місячний. Він позбавив нас важкого носія, на який було витрачено величезні сили та кошти. Свого часу, коли для радянської Місячної програми ОКБ-586 пропонував ракету Р-56, я був призначений провідним конструктором з цієї ракети. Для участі в Місячній програмі було запропоновано три носії: Янгель мав ракету Р-56, Корольов – Н-1, Челомей – УР-700. У результаті було обрано Н-1. За проєктом Корольова політ на Місяць планувався одним запуском, а за нашим проєктом – двома зі стикуванням модулів на орбіті. Мені довелося захищати наш проєкт, але тоді ще ніхто не вірив, що можна стикувати космічні апарати у невагомості, тому обрали проєкт Н-1, який, на жаль, так і не довелося «довести до пуття». Нам замість ракети Р-56 доручили створення ракетного блоку для посадки та зльоту з Місяця – блоку «Е», який був нами створений і випробуваний у космосі. Але на Місяць він не полетів – проєкт Н-1 було закрито після чотирьох аварійних пусків.

– Які перспективні проєкти ви хотіли б реалізувати?

– Потрібно обов’язково реалізувати проєкт «Повітряний старт». Україна не має власного космодрому, але має чудові літаки «Руслан» та «Мрія». Росія зараз розглядає подібний проєкт на базі літака «Руслан» із застосуванням рідинної ракети, що є досить небезпечним, особливо у разі аварійної посадки літака. Ми ж для цього проєкту пропонуємо ракету із твердопаливними двигунами. Але поки що, на жаль, не знаходимо підтримки ні в Україні, ні в інших країнах.

Ще потрібно зробити РН «Зеніт» пілотованим носієм, як це й замислювалося під час його створення. Ключ до вирішення цього завдання лежить у напрацюванні надійності «Зеніту». Тому проєкт «Наземний старт», що реалізується зараз, має для нас велике значення, оскільки надійність ракети підтверджується статистикою успішних запусків. Якщо на «Зеніт» поставити систему аварійного порятунку космонавтів, яка стоїть на «Союзі», я готовий сам на такому носії полетіти в космос.

– Який сьогодні портфель замовлень на запуски в проєкті «Наземний старт»?

– Портфель замовлень достатній. Ракета-носій «Зеніт», що дозволяє виводити на орбіту, перехідну до геостаціонарного, корисне навантаження в 3,5 тонни, сьогодні затребуване ринком. Затримка з початком пусків зумовлена тим, що після аварії «Морського старту» ракета «Зеніт» вимагає реабілітації в очах замовників. Тому спочатку ми проведемо пуск за державною програмою, після цього проводитимемо пуски за комерційними програмами спільно з «Міжнародними космічними послугами» – спільним підприємством, яке здійснює експлуатацію «Наземного старту».

– Коли, на вашу думку, можна очікувати відновлення пусків з «Морського старту»?

– Я гадаю, на початку осені. Це визначається графіком ремонтних робіт на платформі «Одіссей». Наразі платформа знаходиться в базовому порту Лонг-Біч, звідки її транспортують для ремонту на одну із судноверфей. Ушкодження самої платформи не такі значні, а от газовідбивач, який був зруйнований під час аварії, треба відновлювати за документами, які зараз є лише в Росії. Його робитимуть у Санкт-Петербурзі, потім перевезуть у Лонг-Біч і встановлять на платформу. У зв’язку з тим, що виготовлення газовідбивача та його транспортування потребують часу, ми плануємо вийти на відновлення пусків на початку осені 2007 року.

– Що ви можете сказати про реалізацію українсько-бразильського проєкту «Циклон-4»?

– 4 вересня 2006 р. в офіційному виданні Бразилії опубліковано Статут спільного українсько-бразильського підприємства «Алкантара-Циклон-Спейс». Ця дата вважається офіційною датою створення СП. Представників у СП від України вже визначено, роботи зі створення ракети «Циклон-4» йдуть згідно з планом.

– Дуже мало хто знає, що ви є Генеральним конструктором зі створення ракетно-реактивного озброєння в Україні. Що робиться для підвищення технічної оснащеності Збройних Сил України?

– Кооперацією українських підприємств на чолі з КБ «Південне» було здійснено низку проєктно-конструкторських розробок перспективних систем ракетно-реактивного озброєння. В результаті проведених досліджень було сформульовано пропозиції щодо створення таких зразків озброєння, як мобільні оперативно-тактичні комплекси для Сухопутних військ, зенітні ракетні комплекси різного класу, включаючи переносний зенітний комплекс, реактивні системи залпового вогню та низку інших бойових систем. Розроблено низку проєктів щодо космічних систем військового призначення: інформаційно-розвідувальних, зв’язкових та інших. Сьогодні Збройні сили України гостро потребують нових зразків високоефективної зброї нового покоління. Тому створений нами науково-технічний доробок став надійною базою для розгортання повномасштабних робіт зі створення ефективних видів ракетно-реактивного озброєння.

З журналу «Всесвіт, простір, час», № 4, 2007

Підписуйтесь на нас в Telegram: тут найцікавіші аерокосмічні новини!

Поділитися новиною: