Інтерв’ю з українським астронавтом Ярославом Пустовим
Перевірити на собі невагомість, витримати збільшення ваги у 3 рази, пройти фізичні тести, довести свою наукову компетентність – усе заради прогулянки у відкритому космосі. У 1997 році Ярослав Пустовий став дублером першого українського космонавта Леоніда Каденюка і був готовий у разі необхідності до польоту. Про підготовку, життя після місії та математику він розповів для спекпроекту Куншт та EOS – журналу SU&E.
(Не)природний добір
Усе залежить від того, який корабель. На перші кораблі людей відбирали в основному за принципом, щоб вони могли вижити в ньому, тому головними критеріями були здоров’я та стійкість. Відбирали зазвичай пілотів-випробувальників або просто пілотів. Потім часи змінились, стало зрозуміло, що космос не такий уже й страшний і треба щось там робити, а не просто туди літати. Тому почали відбирати професіоналів. Тоді, коли я брав участь у космічній програмі Shuttle, був наступний принцип. Є три типові позиції в команді шатла, і, відповідно, відбір залежить від цього. Перша група позицій – це командир і пілот корабля. На ці позиції за американськими правилами відбирали пілотів-випробувальників. Зазвичай, це військові, які мають досвід польотів на реактивних літаках. Друга група – це бортінженери або спеціалісти місії (як вони тоді називалися). Там уже відбір ширший, відкритий для людей багатьох спеціальностей: інженери, медики, пізніше почали відбирати навіть вчителів – людей, які б виконували наукові дослідження, а також могли би впоратися з операціями космічного шатла, які не пов’язані з пілотуванням. І, власне, третя група позицій, до якої я разом із Леонідом Каденюком мав безпосередній стосунок, – це спеціаліст із корисного навантаження або космонавт-дослідник. Коли на час польоту призначений дуже складний довготривалий експеримент, який вимагає спеціальної підготовки, а не просто загальної, як у бортінженера, то в таких випадках призначали окремого члена екіпажу, який саме до нього й готувався. Зазвичай у таких експериментах брали участь або самі вчені, які розробили їх, або представники індустрії, або астронавти з інших космічних агентств. Саме тому тоді Україні й було запропоновано, щоб український астронавт летів як дослідник. Нам було доручено виконувати спільний україно-американський експеримент. Він, до речі, так і називався. Така от назва (сміється). Якщо пригадати історію, держава завжди була дуже «винахідливою» з назвами. Наприклад, перший штучний супутник Землі офіційно назвали, якщо брати в оригіналі російською мовою, «Элементарный спутник 1». Потім стали просто називати «Спутник». Потім це взагалі перейшло в англійську мову «Sputnik». Тут американці теж не пасли задніх і сказали: «Окей, це буде Collaborative Ukrainian Experiment», або «Спільний український експеримент», або «Спільний українсько-американський експеримент». Це була програма, яка складалася з десяти окремих наукових експериментів плюс одна освітня програма (тому що були залучені ще й школярі з обох країн). І з десяти експериментів п’ять вимагали безпосередніх операцій на орбіті, і тому ми з Леонідом Каденюком половину нашого часу витратили на те, щоб підготуватися до цього експерименту.
Спочатку космічне агентство відібрало двох кандидатів. Один був основним, другий – дублером. Потім вирішили ще добрати двох, і нас чотирьох по черзі відправили в Америку на тестування, на медичну комісію. Потім вже Національне космічне агентство України спільно з NASA ухвалили рішення наприкінці 1996 року.
Етап, коли ми у дві черги з’їздили в Америку, був найбільш бентежним: спочатку їздили перші два кандидати – це Леонід Каденюк і В’ячеслав Мейтарчан, потім поїхав я і Надія Адамчук (нині Надія Адамчук-Чала – прим. ред.). І коли ми повернулися, був невеликий період, коли ми чекали на фінальне рішення. Знаєте, коли спочатку спитали, чи ти хочеш полетіти на космічному шатлі, мені було взагалі не до цього, тому що я готувався до дисертації. Але я сказав: «О’кей, добре, нема питань». Адже коли ти далеко, думаєш, що шанс, що тебе оберуть, дуже малий, адже взагалі ніхто такі відбори не проходить.
Коли спочатку спитали, чи ти хочеш полетіти на космічному шатлі, мені було взагалі не до цього, тому що я готувався до дисертації. Але я сказав: «Окей, добре, нема питань»
А коли ти вже дуже близько до мети, навіть з’їздив на тестування, наче проходиш по всіх параметрах – тут і була найбільш стресова ситуація. Ти просто сидиш, чекаєш і нічого не можеш зробити *сміється*.
Я, як ви знаєте, у самій космічній місії участі не брав, але під час підготовки в нас були такі умови, коли була і невагомість, і перевантаження. Зокрема, був тестовий політ на спеціально обладнаному американському літаку KC-135 – це військовий літак-заправник, але він був переобладнаний, щоб створювати умови невагомості. Він набирав висоту і починав летіти по параболах, вгору-вниз. Так виникають приблизно 24 секунди невагомості або «мікрогравітації». Після цього давали такий самий період подвійного перевантаження. За один політ було 40 чи 50 парабол. І, знаєте, це досить цікаво *сміється*. Невагомість може відчути кожен, але на нетривалий час, навіть коли просто підстрибуєш. З одного боку, це дуже цікаво, з іншого – тривалий час перебування у невагомості на людину впливає досить негативно. Увесь наш організм побудований на тому, що гравітація діє: серце штовхає кров вгору проти сил гравітації, а коли вона відсутня, то це створює астронавтам проблеми в перші кілька днів місії, поки організм не пристосується і не почне це компенсувати. По-друге, коли організму щось не потрібно – він починає це відкидати. Так ми влаштовані. Якщо організм відчуває, що немає ваги, то тоді не потрібні м’язи, й вони починають слабшати. Ба більше, починає вимиватись кальцій із кісток, тому що організму вони наче більше не потрібні настільки міцні. І коли люди повертаються з космосу, звичайно, усі процеси треба відновлювати. Щодо перевантаження: у нас був додатковий тест, коли ми їздили на базу Військово-повітряних сил у Сан-Антоніо, і там була центрифуга. І на цій центрифузі нам симулювали профіль перевантажень під час перших 8,5 хвилин польоту (від старту до виходу на орбіту проходить приблизно 8,5 хвилин). За ці 8,5 хвилин екіпаж переживає перевантаження, під час яких ваша вага збільшується втричі.
І саме на цій центрифузі нам давали спробувати, як це: летіти в космічному шатлі. Цим, може, зараз лякають, ніби космос – це страшно, складно. Насправді я переконаний, що будь-яка людина, котра не має серйозних вад (проблем із серцем, тиском) цілком здатна пережити космічний політ на тому технологічному рівні, на якому це робиться нині.
Життя після місії
Я можу сказати, що вся моя кар’єра з невеличкими винятками була пов’язана з космосом. Майже завжди є космічні проекти, над якими я працюю. Після повернення з Америки були надії, що будуть продовжувати підготовчу програму в Україні, однак цього не сталося. Якийсь час я працював у Космічному агентстві України, а потім, на початку 2000-х років, приєднався до руху, який зараз називається Newspace – «Нова комерційна космонавтика». Тоді за умовами змагання X Prize комерційній компанії, яка зможе побудувати та запустити космічний корабель, можна було виграти 10 мільйонів доларів. У 2004 році цей приз виграла одна американська компанія. Вона запустила космічний корабель, який теж назвали дуже «креативно» – Space Ship 1 (укр. «Космічний Корабель 1»). Але все-таки вони провели три космічних польоти по суборбітальній траєкторії та виграли цей приз. Тоді в 2003 році я приєднався до однієї з канадських команд, яка брала участь у цьому змаганні. Так я в Канаду й потрапив. Я переїхав сюди, щоб займатися космічними проектами – була і власна космічна компанія. Я також був президентом, пізніше – головою ради директорів Канадської космічної комерційної асоціації, яка просувала комерційну космонавтику. У 2017 році я приєднався до компанії, яка наразі займається розбудовою нового космодрому в Канаді для запуску українських ракет «Циклон-4М», які розробляє Конструкторське бюро «Південне». Це такий момент, де моя космічна діяльність знову пов’язана з Україною.
Про комерційну космонавтику
Я думаю, треба розділяти дві речі: державну космонавтику й комерційну. З державною космонавтикою у нас завжди (у часи незалежності України) були питання, адже державна космонавтика – це винятково бюджетні кошти: от скільки виділили космічному агентству грошей, стільки воно може витратити на державну програму. Історично космічному агентству їх виділяли дуже мало. Я чув нещодавно, що є нові рішення й ці виплати значно збільшили. Це, звичайно, було б дуже добре, але все залежатиме від того, яке буде наповнення. Я думаю NASA хоче бачити Україну у всіх своїх ініціативах. Якщо будуть гроші, Україна дуже багато чого зможе зробити, тому що потенціал є, і я впевнений, що він досі не розгублений. Україна може зіграти дуже серйозну роль у всіх нових ініціативах, які є пріоритетними для NASA. З погляду комерційної космонавтики тут усе залежить від ринку, від тих бізнес-рішень, які ухвалюють люди, що вкладають особисті гроші в свої проекти. Наші виробники ракет – ВО Південмаш і КБ «Південне» – брали участь у міжнародних комерційних проектах, як-от Sea Launch, і зараз вони працюють з компанією Orbital (Orbital Sciences Corporation, у 2018 році поглинула компанія Northrop Grumman – прим. ред.), яка здійснює доставку вантажів для NASA на МКС. Наші дніпровські підприємства роблять основну конструкцію першого ступеня ракети-носія Antares. Якщо нам вдасться реалізувати проект космодрому в Новій Шотландії, то це, звичайно, буде ще більший прорив для України, для українського комерційного космосу.
Я думаю NASA хоче бачити Україну у всіх своїх ініціативах. Якщо будуть гроші, Україна дуже багато чого зможе зробити, тому що потенціал є, і я впевнений, що він досі не розгублений
Державна та комерційна космонавтика мають, на мою думку, доповнювати одне одного, а не змагатися. Уже зараз очевидно, що державна космонавтика хоче «віддати» навколоземні орбіти комерційним компаніям, комерційним операціям, тому що тут зрозумілий ринок. А державна космонавтика – це перш за все фундаментальні дослідження, які не приносять комерційної вигоди одразу. Державна космонавтика має сконцентруватися на стратегічних завданнях, починаючи з повернення на Місяць і далі – на Марс, на астероїди. Зараз існує нова ініціатива NASA з побудови космічної станції на орбіті навколо Місяця, яка б керувала там дослідженням і служила таким пунктом пересадки чи контролю для експедицій у далекий космос. Це справді завдання для державної космонавтики: іти вперед, бути попереду. Комерційна космонавтика буде слідувати за державною, але у неї зовсім інші цілі. У комерційної космонавтики, як і у будь-якого комерційного проекту, головне завдання – це заробляти гроші.
На сьогодні це проекти пов’язані з комунікаційними супутниками, супутниками збору візуальних даних, тобто супутниками спостереження за Землею, і продажем цих даних. Супутник можна зробити, але якщо він ще не запущений у космос, то це просто купа обладнання, яка лежить на вашому складі. Ну і, звичайно, я думаю, що скоро все ж таки розпочнеться ера комерційних пілотованих польотів у космос.
Звичайним людям – космос
Я думаю, це цілком реалістично. Настане момент, коли компанії завершать усі технологічні процеси сертифікації або, скажімо так, будівництва космічних кораблів, остаточно їх випробують та доведуть, що вони справді готові до операцій. Також важливо, щоби були люди, які готові платити за такі польоти. Я думаю, що те й інше вже існує. Хоча з іншого боку, наприклад, Річард Бренсон з Virgin Galactic пропонує дещо простіші варіанти: лише суборбітальні польоти, за яких сама «космічна» частина польоту буде займати 15 хвилин.
Існують різні виклики в цій індустрії. Наприклад, страхування. Уявіть собі, щось трапляється, корабель й екіпаж втрачені. Що буде відбуватись із судовими позовами, наприклад, якщо люди полетіли в космос і загинули там? Ніхто не знає, як із цим бути. Люди, які мають летіти в космос, повинні пройти підготовку, бути повністю поінформованими про всі небезпеки, які з цим пов’язані. Космос – це досить небезпечна справа. І як бути з легальною стороною цього бізнесу поки що чіткої відповіді немає. Навіть щодо такої земної «дрібниці», як юриспруденція, є питання, на які треба спочатку знайти відповідь.
Мета людей – розселення по всьому Всесвіту
Перш за все ми маємо знайти нові технологічні рішення, тому ми ще досі літаємо на технологіях, придуманих німцями в середині минулого століття. І ми бачимо, що вони мають певні обмеження. Рой Шайдер у фільмі «Щелепи» казав, що «You’re gonna need a bigger boat». Більший човен! Тому для того, щоб ефективно освоювати Сонячну систему далі, нам все-таки потрібні нові технології. Вони можуть з’явитися, коли дослідження в цій галузі будуть не просто фундаментальними, а й підкріпленими приватним капіталом. Приватний бізнес вкладе туди гроші, якщо побачить вигоду, тобто зацікавленість у засвоєнні нових світів, роботі з ресурсами на астероїдах тощо. Тому я вважаю, що без розвитку комерційної космонавтики людству буде дуже важко рухатися вперед і робити це за ідею. Люди завжди рухаються вперед тоді, коли є якась комерційна вигода. Було вигідно освоїти Америку – європейці це зробили. І космос нічим не відрізняється. Наприклад, авіація була така, як і космонавтика: люди робили щось дивне, і їх ніхто не розумів. Проте коли побачили, що це комерційно вигідно, авіація пішла вперед великими кроками, і зараз це величезна індустрія, яка, до речі, поки що набагато перевищує космічну.
Спочатку на Місяць, а потім на Марс, чи одразу на Марс? Я насправді не знаю, чи спершу на Марс, чи до Юпітера, чи до астероїдів. Думаю, це колись стане комерційним рішенням і відповідь буде залежати від того, де буде більша вигода, де буде більше сенсу, туди люди й полетять.
Чому варто вчити математику
Математика – це основа всього. Я взагалі себе математиком вважаю *сміється*. Навіть якщо людина обирає якусь іншу професію, математика завжди стане в пригоді, адже вона дозволяє дивитися на світ зовсім іншими очима. Наприклад, якщо ви розумієте теорію вищої математики (те, що в англійській мові називається calculus – пов’язане з похідними та інтегралами), то ви розумієте процеси, які відбуваються навколо вас. Ви побачите, що швидкість – це не тільки в машині й на велосипеді, а це швидкість будь-якого процесу, зокрема соціального. Через цю призму ви зможете дивитися на Всесвіт як на єдине ціле. Коли я ще вчився в академії, мені трапилася дуже цікава книжка про математичну фізику. Це теорія, яка заснована на тому, що будь-який процес у природі можна описати системою диференційних рівнянь, здається, не більш ніж другого ступеня. Тобто всі процеси у світі проходять за одними й тими самими принципами. Якщо ви розумієте аеродинаміку – ви зрозумієте й електродинаміку. Математика дає не тільки вміння рахувати гроші, хоча це теж важливо, вона дає можливість людині побачити єдність світу. Ну і математика – це логіка в найчистішому її варіанті, логіка, яка записана так, що її не можна інтерпретувати якось інакше.
Підписуйтесь на нас в Telegram: тут найцікавіші аерокосмічні новини!