Міжнародне космічне право: хто несе відповідальність за роботу приватних компаній

Новини

Нещодавно парламент України ухвалив законопроєкт №1071, яким значно розширив можливості приватного сектору працювати в космічній галузі. Цей крок можна лише вітати, адже якомога ширше залучення приватних інжинірингових та виробничих компаній до космічних проєктів – це загальносвітовий тренд (наразі в ньому лідирує США). До того ж перспективи розвитку космічних програм настільки масштабні, що роботи вистачить і державним, і приватним компаніям.

Разом із тим усім цим підприємствам доведеться працювати за спільними нормами та правилами, які прописані в міжнародному космічному праві та є обов’язковими для всіх країн. Власникам приватних компаній доведеться дуже ретельно вивчати всі документи, прийняті міжнародними організаціями за останні 60 років. Що представляє собою міжнародне космічне право, коли і до чого воно застосовується, яка роль і відповідальність держав-підписантів? За поясненнями Mind звернувся до Анни Гурової, кандидата юридичних наук, наукового співробітника Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Як з’явилося космічне право

Історія космічного права почалася у грудні 1958 року, коли Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію «Питання використання космічного простору в мирних цілях». Від запуску першого у світі супутника пройшло трохи більше року: СРСР запустив його 4 жовтня 1957 року. Мирність стала основним посилом у документі ООН, адже в той час увесь світ спостерігав за розгорненням «холодної війни» між двома соціальними полюсами – США та СРСР. А новизна освоєння космічного простору змусила обидві держави шукати паритет у правовому полі щодо врегулювання космічної діяльності.

Вже у 1959 році було сформовано головний міжнародний орган координації у сфері космосу – Комітет ООН з використання космічного простору в мирних цілях. Це найбільш авторитетний міжнародний форум для узгодження державами позицій щодо розвитку космічного права. На базі Комітету функціонує ціла система структурних підрозділів, які забезпечують виконання передбачених космічним правом міжнародних процедур. Невдовзі ГА ООН ухвалила ще одну важливу резолюцію – «Міжнародне співробітництво у використанні космічного простору в мирних цілях». У ній:

  • закріплено поширення міжнародного права на космічний простір;
  • закладено основу формування правових зв’язків між державою та запущеним нею космічним об’єктом через механізм міжнародної реєстрації;
  • відображено принцип вільного доступу для дослідження та використання державами космічного простору та небесних тіл в ньому;
  • закріплено принцип не присвоєння жодною державою космічного простору та небесних тіл.

У 1963 році з’явилася Декларація правових принципів, що регулюють діяльність держав з дослідження та використання космічного простору, де міститься найбільш повний перелік спеціальних принципів міжнародного космічного права. Саме на основі цих принципів й було розроблено п’ять міжнародних договорів, які становлять основу сучасного міжнародного космічного права:

  1. Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла (1967 рік; станом на 1 січня 2019 року його ратифікували 109 держав);
  2. Угода про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об’єктів, запущених у космічний простір (1968 рік; 98 держав);
  3. Конвенція про міжнародну відповідальність за шкоду, завдану космічними об’єктами (1972 рік; 96 держав);
  4. Конвенція про реєстрацію об’єктів, що запускаються в космічний простір (1975 рік; 69 держав);
  5. Угода про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах (1979 рік; 18 держав, Україна не є учасницею).

Паралельно розвивалось і право, дотичне до регулювання міжнародних відносин у сфері мирного використання і дослідження космосу. Наприклад, Договір про заборону випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою (1963 рік) та Конвенція про заборону військового або будь-якого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977 рік).

Крім того, міжнародне космічне право розвивається за специфічними сегментами космічної діяльності як на глобальному, так і регіональному рівнях. Свідченням галузевої співпраці на глобальному рівні є система норм, яка регулює статус Міжнародного союзу електрозв’язку та порядку використання державами такого обмеженого ресурсу, як геостаціонарна орбіта. А регіональне регулювання полягає в системі норм, сформованих у результаті заснування Європейського космічного агентства у 1975 році або Арабської корпорації щодо космічних комунікацій у 1976 році тощо.

«Верховний порядок» сучасних космічних відносин

Варто зазначити, що сторонами міжнародних космічних договорів є виключно держави та міжнародні організації. Лише вони мають право їх укладати. Це обумовлюється такими поняттями, як «суверенітет» та «суверенні права», а також юридичною рівністю цих суб’єктів, що є основою міжнародного права. Саме тому доволі сумнівним є визнання приватних компаній суб’єктами міжнародного космічного права, навіть незважаючи на те, що зараз їх стає все більше в структурі міжнародних відносин у галузі дослідження та використання космічного простору.

Нинішня модель міжнародного космічного права закладалась за часів, коли використання космічного простору в приватних цілях не передбачалося. А якщо й передбачалося, то як віддалена перспектива у невеликих масштабах. Тож усі міжнародні зобов’язання щодо космічної діяльності несуть саме держави, але кожна з них, як влучно зазначив декан юридичного факультету університету західного Сіднею Стівен Фріланд, «формує таке законодавство, яке гармонійно поєднало б виконання цих зобов’язань та національних пріоритетів у сферах економічної, соціальної, екологічної та інших значимих для держави політик».

Спробуємо розібратися на прикладах.

Реєстрація космічних об’єктів. Конвенція про реєстрацію 1972 року передбачає, що кожна держава, яка запускає космічний об’єкт, заносить інформацію про це до відповідного національного реєстру, і робить повідомлення Генеральному секретарю ООН у найближчий час. Україна, незважаючи на зміст вербальної ноти, поданої Генеральному секретарю ООН ще у вересні 1995 року, про створення національного реєстру космічних об’єктів, фактично не має на сьогодні нормативно визначеного порядку щодо того, як має здійснюватися реєстрація об’єктів, запущених суб’єктами, що знаходяться під її юрисдикцією.

Австрія ж, навпаки, у 2011 році прийняла Austrian Federal Law on the Authorization of Space Activities and the Establishment of a National Space Registry і лише у 2017 році подала Генеральному секретарю ООН вербальну ноту про реальне заснування реєстру космічних об’єктів.

Контроль та нагляд за космічною діяльністю. Друге зобов’язання, на якому хотілося б зупинитися, це відповідальність держав за національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, провадиться вона урядовими органами чи неурядовими юридичними особами, і забезпечення того, щоб національна діяльність провадилася згідно з положеннями, що містяться у відповідному договорі 1967 року. В положеннях цього договору прописано, що «держави зобов’язуються постійно спостерігати за діяльністю неурядових суб’єктів, які мають провадити свою діяльність тільки з дозволу відповідної держави».

Дозвільний порядок та спостереження є гарантією, що убезпечує державу від несення зобов’язань згідно з Конвенцією про відповідальність 1975 року. Її положення вказують, що «держава, яка запустила космічний об’єкт, несе абсолютну відповідальність за виплату компенсації за шкоду, завдану його космічним об’єктом на поверхні землі або повітряному судну в польоті, а в космічному просторі – тільки у випадку, коли шкоди завдано з її вини або з вини осіб, за яких вона відповідає».

Проте є нюанс: міжнародне космічне право в принципі не визначає, що таке «космічний простір» та де він перетинається з повітряним простором. Ще у 1979 році СРСР вніс у Комітет ООН з космосу документ під назвою «Проєкт основних положень резолюції Генеральної Асамблеї ООН з питань розмежування повітряного і космічного простору і правового режиму космічного простору, в якому проходять орбіти геостаціонарних супутників». У ньому пропонувалося нижню межу космічного простору встановити, за згодою держав, на висоті 110 км над рівнем океану (лінія Кармана). Втім, США та деякі інші держави висловили іншу позицію, запропонувавши розмежовувати не територію, а функції літальних апаратів, адже з розвитком техніки повітряні об’єкти можуть перетворюватись на космічні.

У результаті правової визначеності щодо цього питання немає й досі, що позначається не лише на складнощах у правозастосуванні на міжнародному рівні, але й на рівні національного нормотворення. Так, під час обговорення законопроєкту №1071 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державного регулювання космічної діяльності», відстоювалась позиція про те, що Україна виконує свої міжнародні зобов’язання згідно з вимогою ст. 6 Договору про космос та Конвенції про відповідальність, оскільки Повітряний кодекс встановлює порядок отримання дозволу на політ.

Така позиція є наслідком відсутності чіткого уявлення про різницю правових режимів космічних та повітряних польотів, які включають як спільні, так і відмінні ризики. Отже, передбачений Авіаційними правилами України порядок резервування повітряного простору для запуску та посадки космічних об’єктів не здатен забезпечити виконання зазначених вимог міжнародного космічного права. Недостатньою є і запроваджена законопроєктом №1071 дозвільна система, яка визначає можливість отримання дозволів за принципом мовчазної згоди, тобто без належної перевірки безпеки діяльності, яка передбачена для отримання дозволу.

У Конвенції про відповідальність слід особливо виділити положення, що передбачають створення органу, який відіграє функції арбітра, – Комісії з розгляду претензій. Відповідний судовий орган ad hoc створюється, якщо врегулювання претензії не досягнуто шляхом дипломатичних переговорів протягом одного року з дати, коли держава-позивач повідомляє державу запуску, що вона подала документи по своїй претензії. Комісія по суті є міжнародним арбітражем, який встановлює обґрунтованість претензії про компенсацію і визначає суму компенсації, якщо вона підлягає виплаті. Її рішення є остаточним і обов’язковим, якщо про це було досягнуто домовленості між сторонами, а в іншому випадку комісія виносить остаточний висновок рекомендаційного характеру, який сторони розглядають у дусі «доброї волі».

Проте, до цього органу ніхто ще жодного разу не звертався. Зазвичай держави врегульовують взаємні претензії дипломатичними шляхами. Найяскравішим прикладом у цьому контексті є відшкодування СРСР шкоди, завданої його супутником «Космос 954», який у 1978 році спричинив радіоактивне забруднення Північно-Західної частини Канади. В цій справі СРСР виплатив самостійно визначену в дусі «доброї волі» суму шкоди без залучення Комісії з розгляду претензій.

«Шпаринка» для приватних суб’єктів. Розподіл радіочастот та слотів на геостаціонарній орбіті також відбувається відповідно до запитів держав, а не приватних суб’єктів, незважаючи на те, що у світі телекомунікаційні послуги в основному надаються приватними компаніями. Вони подають запити до державних органів, які вже у встановленому порядку контактують з Міжнародним союзом електрозв’язку та його органами.

Треба зауважити, що космічна діяльність регулюється не лише нормами публічного права, тобто міжнародними актами, що застосовуються тільки до держав. Так, Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (UNIDROIT) розробив Конвенцію про міжнародні майнові права на рухоме обладнання, яку Україна ратифікувала у 2012 році. Документ визначає порядок набуття та реалізації міжнародних майнових прав на однозначно ідентифіковане нерухоме майно (корпуси повітряних суден, авіаційні двигуни та вертольоти; залізничний рухомий склад; космічні об’єкти), а також гарантування дотримання цих прав шляхом реєстрації їх у Міжнародному реєстрі.

Специфіка забезпечення цих прав щодо космічного майна була визначена у Берлінському протоколі стосовно космічного майна 2012 року. Україна висловлювала інтерес щодо приєднання до нього, але він поки що не здобув достатньої кількості ратифікацій для набуття чинності.

Слід також вказати, що у 2011 році Постійний арбітражний суд розробив на основі Регламенту Комісії ООН з права міжнародної торгівлі (UNCITRAL) «Правила щодо вирішення спорів у космічному просторі», які є своєрідною відповіддю на комерціалізацію космічних відносин. Правила розгляду комерційних спорів між суб’єктами космічної діяльності забезпечують процесуальні гарантії для приватних суб’єктів господарювання, діяльність яких регулюється як нормами міжнародного космічного права, так і нормами різних національних законодавств у космічній сфері.